Ця жахлива війна забирає найкращих. Вони залишають цей світ чи не щодня – в окопах, на передовій, оточені ворожими дронами, снайперськими кулями з молитвою на устах, з криком чи в тиші, стікаючи кров’ю. Для співвітчизників вони – наші Герої. А для рідних – син, чоловік чи брат, який вже ніколи не зателефонує, не обійме, не пригорне. Залишається лише пам’ять, яка ніжно оберігає спогади про дорогу серцю людину. Мережить у думках його теплу посмішку, любі очі, обіймає поглядом лагідні та сильні руки, рідне обличчя.
Тарас Януш – випускник стоматологічного факультету Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського. Народився 23 травня 1997 року у селі Токи колишнього Підволочиського району на Тернопільщині.
«Буду стоматологом»
Зростав майбутній стоматолог у родині педагогів.
«У нас ціла вчительська династія: мої мама та батько – Ганна Миколаївна й Михайло Петрович, я із сестрою, чоловік Микола Антонович Януш. Нелегко було нашим дітям, але не кожен зуміє так, як Тарасик – батьків не підвести й свою нескорену натуру з хлопчачими пустощами проявити. Йому це вдавалося – і вчитися на відмінно, і з двоюрідним братиком Сашком з уроку втекти, та ще й так, щоб ніхто й розсердитися не зміг. Мабуть, цей талант, схований в його імені», – згадує ті роки мама, Людмила Михайлівна Януш.
До науки Тарас горнувся. У школі любив біологію та анатомію. У середніх класах батьки придбали йому енциклопедію з анатомії людини. Так закладався фундамент майбутньої професії. Одного дня Тарас гордо заявив: «Буду стоматологом». Мама й тато дуже здивувалися, але підтримали таке рішення. Інакше й не могло бути, він зростав дуже самостійним і впевненим у собі, таким, що батьки ним пишалися. З розповідей мами, Тарасова бабуся дуже хворіла й мріяла, щоб її доньки обрали лікарську професію. Можливо, це якось вплинуло на вибір хлопця, але рішення стати стоматологом він прийняв самостійно.
Перші роки навчання професії минули в Чортківському медичному фаховому коледжі, який Тарас Януш закінчив 2016 року за напрямом «Стоматологія ортопедична» та здобув кваліфікацію зубного техніка. Цей час залишиться в пам’яті його батьків ще й теплими відгуками директора медичного коледжу Любомира Білика: «Тарас був завжди відповідальним, товариським, справжнім лідером».
«За ніжною натурою крився дуже сильний характер»
Якось після закінчення коледжу Тарас повідомив батьків, що хоче продовжити навчання: «Не хвилюйтеся, мамо, батьку, я зможу. Все буде добре». Він був добросердним, але з бунтарською поведінкою та наполегливою вдачею. Прагнув незалежності, зокрема й фінансової, й себе не шкодував. 2018 року пішов працювати в «Колумбус», одночасно навчався в медичному університеті. Там і зустрів своє кохання. «Я познайомлю вас, мамо. Вона найкраща, бо вона – моя дівчина», – ділиться спогадами Людмила Михайлівна.
Омріяну професію лікаря Тарас здобував у Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського. Професор кафедри дитячої стоматології Юрій Бандрівський згадує: «Я був керівником кураторської групи, в якій навчався Тарас. Уже з першого знайомства відчув його щирий погляд, відкритість, доброзичливість, він був небагатослівним, але глибина та влучність відчувалася в кожному його слові. Тарас мріяв займатися дитячою стоматологією. З дітьми не всі хочуть працювати, то не секрет, а з реєстратури нашої студентської поліклініки маленьких пацієнтів скеровували саме до нього, бо він умів прихилити до себе дитину. У нього навіть зовнішність була такою, що притягувала людей, викликала довіру, тому маленькі пацієнти з радістю йшли до такого лікаря. Хлопець користувався авторитетом й у студентів, й у викладачів, з ним було легко. Коли мені повідомили, що Тараса забрали до війська, я ще подумав, як його чутлива душа витримає там, чи не зламається? Але як з’ясувалося, що за цією ніжною натурою крився дуже сильний характер, він був надзвичайно цілісною особистістю й став мужнім воїном Світла, який не ховався, а пішов рятувати побратимів на передову, у саме пекло».
2020 року Тарас закінчив наш університет зі здобуттям кваліфікації лікаря-стоматолога. Інтернатуру проходив у Збаразькій міській лікарні й одночасно стажувався в приватному стоматологічному кабінеті. В грудні 2023 року пройшов підвищення кваліфікації та отримав диплом лікаря за спеціальністю «Дитяча стоматологія».
Дуже наполегливо він шукав роботу. Якось трапилося оголошення, що є вакансія асистента лікаря. «Я згоден на все, аби лише за професією. Я повинен бути самостійним та фінансово незалежним, бо ж мрію створювати сім’ю, а це не тільки кохання, а й відповідальність», – каже мама Героя.
«Стоматологія Дутчака» стала для Тараса другим домом. Нові ж колеги з радістю прийняли молодого лікаря у свою команду. Він одразу ж став душею колективу, було чимало претендентів на це місце, але обрали саме його. «Тарас був надзвичайно комунікабельним, швидко знаходив спільну мову з клієнтами. Особливо добре це виходило в нього з дітьми, які, як відомо, не дуже полюбляють відвідування стоматолога, а він знаходив до них якісь особливі слова, той ключик, що дозволяв полікувати малечі хворі зубки. Здається, він був створений для роботи саме з дітьми. Напередодні, коли його мобілізували, він надав стоматологічну допомогу понад 200 дітям військовослужбовців і внутрішньо переміщених осіб, такою була пожертва клініки для тих, хто захищає нашу країну. Як керівникові, мені було легко з Тарасом ще й тому, що він, як і я, закінчив Чортківський медичний коледж, у нас було багато точок дотику для спілкування. Якби не ця клята війна, він би ще краще розкрив свої професійні можливості, бо дуже прагнув навчатися, відвідувати курси, розвиватися. На нього чекало блискуче професійне майбутнє, це поза сумнівом. Часто, коли збираємося всім колективом, згадуємо Тараса, бережемо світлу пам’ять про нього», – розповідає засновник клініки Микола Дутчак.
На передовій рятував життя побратимів
«Мамо, я в ТЦК», – ці слова прозвучали для мене мов грім серед ясного неба. Ніколи не забути цей день – 16 жовтня минулого року, – розповідає пані Людмила. Ішов з роботи, друга зміна. Підійшли. Попросили документи. У нього було звільнення від служби у мирний час, він це усвідомлював і добровільно поїхав у відділення. Я плакала, благала не підписувати жодного документа. Але він, як завжди, самостійно прийняв рішення й підписав: «Я не буду втікати чи ховатися. Я так вирішив. Усе буде добре». Для мене ж з цих слів розпочався новий відлік часу. Наступного ранку син був у Рівненській навчальній частині. Там ми з донькою Оленою та внуком Дмитриком його відвідали. І знову його усмішка, впевненість: «Все буде так, як має бути». Він став фельдшером медичного пункту другого десантно-штурмового батальйону 82 десантно-штурмової бригади.
З лінії фронту син мені мало про що повідомляв, я здогадуюся чому – не хотів засмучувати. Більше своїй сестричці та моїй сестрі розповідав, а вони мене берегли, не повідомляли, в якому він пеклі. На передовій рятував наших зранених хлопців. Зберегла фрагменти листування Тараса з «улюбленою тітонькою», як він її лагідно називав. «Тут реально відчуваєш і бачиш, наскільки важлива моя робота. Коли везеш важкопораненого, який помирає у тебе на руках, але ти його довозиш, робиш усе, що вмієш, а потім за кілька днів дізнаєшся, що він живий, іде на поправку, то ціни немає тим відчуттям. І розумієш, що зателефонують родичам і скажуть, що поранений у лікарні, а не вбитий. Це неймовірне відчуття – подивитися в очі побратиму, якому щойно врятував життя».
Я не чекала найгіршого, але материнське серце повсякчас відчувало неспокій. Усього п’ять місяців і чотири дні. Це відлік, коли я рахувала не дні, хвилини. Тільки б почути його голос, а в іншому кінці лінії знову впевнене: «У мене все добре. Не хвилюйся». Знаєте, дуже нелегко з цим зараз жити, змиритися, але чи маю я право не вірити йому зараз? Звісно, ні. Пишаюся тобою, рідненький, у мене все буде добре».
Спогади одногрупниць
Ілона ПАВЛЮК:
«Тарас для мене – це теплі спогади про справжню дружбу. Ми багато спілкувалися, проводили чимало часу: ходили на каву, жартували, підтримували одне одного. У нас були свої маленькі традиції, фрази, домовленості – ті речі, які розуміють лише близькі друзі.
У наших листуваннях було багато сміху, легкості й простого людського тепла. У Тараса було добре серце, щире почуття гумору й уміння бути поруч у потрібний момент. Його більше немає поруч, але спогади – живі. І це назавжди».
Юлія МИШТАЛЬ:
«Тарас завжди був на позитиві, ніколи не впадав у відчай, навіть потрапивши на війну не падав духом, ніколи ні на що не скаржився та не просив допомоги. Пригадую, як я приносила цукерки Toffifee в університет, ми їх їли, навіть після закінчення вишу, коли гуляли, спілкувалися й знову їли ці цукерки. Коли Тарас написав, що воює й що з мене Toffifee, це було 27 лютого, а через місяць він загинув. У травні я йому мала віддати ці цукерки. Котів любив так само, як я, навіть там знайшов котика, він біля нього спав, а я йому фото своїх надсилала».
Інна КОБЕРНИК:
«Для мене Тарас був людиною, на яку можна було покластися. Ми в групі жартували між собою, що він – заступник старости. Він був дуже спокійним, розважливим, але водночас умів вдало пожартувати.
Побачивши фото Тараса зі свічкою та з написом «Слава Герою», я не повірила, що це він, гадала, можливо не впізнала, бо вже п’ять років, як не бачилися, чи не хотілося вірити, що це він. Але запитавши своїх знайомих, які підтвердили, що це так, стало невимовно боляче, бо загинула не просто людина – друг, колега, з яким навчалися, з яким минули найкращі роки.
Невимовно боляче, що Тарас – не з нами, але ті прекрасні, веселі моменти залишаться назавжди. Тарас у спогадах лишився навіки живим».
Тарас Януш мав би ще лікувати дітей, створити власну сім’ю, професійно зростати та насолоджуватися життям. Але свідомо віддав його заради нас з вами. І вже нічим цьому не зарадити. Тож бережімо пам’ять – живу, світлу, справжню, яка залишиться в історії, в наших серцях і спогадах. Батькам же – сили витримати цей біль, який нічим не втамовується, який пече й ранить.
Вічна та світла пам’ять нашому Герою – Тарасові Янушу.
Лариса ЛУКАЩУК